Життя на прикордонні: як у селищі на кордоні з росією зустріли перше вересня

Дорогою з Білопілля до Нових Вирок з одного з пагорбів видно російську територію, а якщо пригледитися — навіть деякі споруди. Така близькість до ворога не лишається в селі непоміченою: обстріли з боку росії тут регулярні. А проте навіть тут, на прикордонні, попри щоденну небезпеку триває звичайне життя. 

У селі нині живуть і дорослі, і діти, і 1 вересня в останніх почався навчальний рік. Нехай і лише онлайн — у населених пунктах, що розташовані так близько до кордону навіть не йдеться про те, щоб навчатися в школах. Облаштовані укриття в навчальних закладах тут можуть і не врятувати — снаряд з території росії летить лічені секунди. 

Маленькій Владиславі 6 років, і це перше вересня для неї — про похід в перший клас. Те, що цьогоріч для дівчинки він означає похід від ліжка до столу в її ж кімнаті, не применшує урочистості: за стіл Влада сідає у вишиванці, з бантами у волоссі — мама Марія добре підготувала доньку до першого уроку. Підручники, зручний стіл, стілець та смартфон — усе під рукою. 

У відкрите вікно долунають звуки звичного сільського життя — крякання качок та ґелґотання гусей. Влада слухає перший урок та знайомитися з однокласниками. Коли вони побачаться оффлайн — невідомо, усі діти — з різних сіл прикордоння.  

Цього першого вересня ми зустріли ще одну першокласницю — дівчинку теж звуть Влада. Мами дівчат хвилюються — вони майже однаково вбрали своїх дівчат, на обох — красиві вишиванки. Кімнати першокласниць чисті та охайні. Тут складно повірити, що до кордону з російським агресором  — рукою подати.

Прямуючи далі селом, наштовхуємося на окопи під одним із будинків. Тут живуть десятирічний Сашко і семирічний Микита. Окопи — їхні. Діти тут граються у війну. Гордо розповідають нам, що мають і свій блокпост та разом із сусідніми дітьми дають відсіч агресору. 

Тепер на ігри буде менше часу — почалася школа. Сашко каже, що навіть трошки встиг повчатися в звичайній школі, до карантину та війни. А Микита лише декілька днів провів у класі; все інше навчання — лише онлайн. Олена Володимирівна, староста села, каже, що в школі діти значно краще концентруються на навчанні. Але безпека — на першому місці.

Попри щоденні обстріли, у селі працюють бібліотека та клуб. Тут місцеві збираються, щоб поспілкуватися і провести час одне з одним.

Неподалік — власне, будівля школи. Усі вікна в ній потрощені — росіяни поблизу скинули авіабомбу.

На стіні школи — мемориальна табличка на честь загиблого під час виконання військового обов'язку Володимира Воліна, який загинув в місті Щастя у 2015 році. Поруч — закинута церква.

Староста сподівається, що скоро в селі нарешті відкриють магазин — уже є домовленість з одним підприємцем. Олена Володимирівна радіє, що в село нарешті запустили спеціальний автобус, який ходить раз на тиждень. 

Наше наступне знайомство відбувається з шістнадцятирічним Микитою.

У Микити є мрія — стати футболістом. Хлопець каже, що колись у селі була класна футбольна команда, яка перемагала та отримувала багато нагород на різних змаганнях. 

На жаль, зараз грати в футбол у селі небезпечно. Навіть ходити по селу більше ніж по двоє — вже означає наражати себе на небезпеку. Нещодавно спеціально цілилися по коровах, які мирно паслися на пасовищі. Тварин вони таки вбили — з третього разу. 

Повертаємося до Білопілля. Місто сильно постраждало від російської агресії — тут вистачає зруйнованих та пошкоджених будинків. На жаль, загиблі від руки росії тут теж є.

24 березня росіяни завдали масованого по місту. Серед іншого зруйнували місцеву школу — школу №4. На руїни після онлайн-уроків прийшли  Андрій, Кирил та Матвій. Ця школа — їхня рідна.

Серед каміння й зараз можна знайти учнівські зошити, підручники.

Діти показують, де колись був їхній клас, радіють знайденим підручникам, за якими вони колись навчались.

Життя на прикордонні триває. Але агресія росії жорстоко змінила його — часом до невпізнаваності. "Рубрика" розповідатиме більше історій про життя українців на кордоні з росією. Їхні історії — важливі. Їхні голоси має чути вся Україна.